Увага : Що у наших дітей може викликати агресивні почуття ?

Увага : Що у наших дітей може викликати агресивні почуття ?

1.  Накази, команди

«Зараз же перестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб я більше цього не чув!», «Замовкни!»

У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття безправ'я та залишеності. Особливо коли ди­тина має проблеми й намагається поділитися ними з батьками. У відповідь діти звичайно опираються, «бурчать», ображаються, виявляють упертість.

2.  Попередження, застереження, погрози

«Якщо ти не перестанеш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, я візьму пасок», «Не прийдеш вчасно, тримайся...»

Погрози та попередження погані тим, що за постійного повторювання діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до діла і швидко проходять шлях від слабких покарань до більш сильних, а часом і жорстоких: вередливого малюка залишають са­мого на вулиці, двері зачиняють на ключ і останній крок — починають застосовувати фізичні покарання.

3.  Мораль, повчання, проповіді

«Ти зобов'язаний поводитися так, як належить», «Кожна людина по­винна працювати», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це «всоте». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а найчастіше все разом.

Річ у тому, що моральні основи й моральну поведінку виховують не стільки слова, скільки атмосфера в сім'ї через наслідування поведінки дорослих, передусім батьків.

4.  Постійні поради, намагання все вирішити за дитину

«А ти візьми і скажи...», «По-моєму, треба...», «Я б на твоєму місці...».

Діти не схильні дослухатися до наших порад. А інколи вони відверто повстають: «Без тебе знаю!», «Тобі легко казати», «Ти так вважаєш, а я по-іншому».

Кожній дитині властиве прагнення бути незалежною, приймати са­мостійні рішення. Щоразу, коли ми щось радимо дитині, ми ніби даємо їй зрозуміти, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші від неї, напе­ред усе знаємо.

Така зверхня позиція батьків дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання розповісти докладніше про свою проблему.

Невідомо, чи захоче дитина ще раз розповісти вам про щось важливе.

Як часто діти самі приходять до того, що ми перед цим їм радили! Але важливо, щоб вони самі прийняли рішення — це їхній шлях до самостійності.

5.  Докази, нотації, «лекції»

«Слід би знати, що перед їжею треба мити руки», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покладалася», «Завжди ти...».

Це викликає в дітей або активний захист (напади у відповідь, за­перечення озлобленість), або нудьгу, пригніченість, розчарованість у собі та своїх стосунках із батьками. В такому разі в дитини формується низька самооцінка: вона починає думати, що й справді погана, без­вільна, ненадійна, невдатна. А низька самооцінка породжує нові про­блеми.

Спробуйте звертати увагу не тільки на негативні, а й на позитивні сто­рони поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що похвальні слова на її адресу зіпсують дитину. Подумаймо, а чи добре самим нам жилося б в умовах постійного бомбування критикою з боку найближчої людини? Чи не чека­ли б ми від неї добрих слів, не сумували б за ними?

6.  Обзивання, висміювання

«Плакса-вакса», «Не будь лапшою », «Ну, просто бовдур!», «Який же ти ледащо!»

Усе це — найкращий спосіб відштовхнути дитину й «допомогти» їй роз­чаруватися в собі. Звичайно, в таких випадках діти ображаються й захи­щаються: «А сама яка?», «Ну, й буду таким!».

7.  Випитування, розслідування, здогадування

«Ні, ти все-таки скажи», «Що ж усе-таки трапилося? Я все одно дізна­юся», «Чому ти знову отримав двійку?», «Ну, чому ти мовчиш?»

І справді: хто з нас любить, коли його «виводять на чисту воду»? За цим може наступити лише захисна реакція, бажання уникнути контакту.

Утриматися в розмові від запитань дуже важко і все ж краще спробу­вати замінити питальні речення на стверджувальні. Часом різниця між питанням та стверджувальною фразою може здаватися майже непоміт­ною. А для дитини, що переживає, ця різниця велика: запитання сприй­мається як холодна цікавість, стверджувальна фраза — як розуміння й підтримка.

8.  Співчуття на словах, умовляння

Звичайно, дитина потребує співчуття, однак є ризик, що слова «я тебе розумію», «я тобі співчуваю» прозвучать надто формально. Іноді замість цього краще промовчати, притиснувши її до себе. А у фразах на зразок «Заспокойся!», «Не звертай уваги!», «Перемелеться, мука буде» вона може почути зневагу до її турбот, відкидання або применшення її страждань.

9. Ігнорування: «Відчепися», «Не до тебе!», «Завжди ти зі своїми скар­гами!».                  

Як ми можемо допомогти дитині

Поведінка — це ще не проблема. Це тільки ключ до проблеми.

Якщо дитина поводиться агресивно, це означає, що спалахнуло чер­воне світло й так само, як на переході вулиці, вам слід зупинитися й поду­мати: що таке переживає дитина, що змушує її діяти агресивно?

Спробуйте зрозуміти свою дитину та її почуття. Це не означає, що ви маєте виправдовувати її вчинки. Адже, коли ми розуміємо поведінку нашої дитини, ми здатні діяти розумніше, конструктивніше і по-людськи, отже, маємо більше шансів на те, що обрана нами стратегія спра­цює.

1.  З'ясуйте для себе, в яких ситуаціях, із ким, де дитина поводиться агресивно. Тоді вам легше буде зрозуміти причини такої поведінки.

2.  Навчайте дитину висловлювати свої почуття й потреби відкрито. Гнів та агресивність — це нормальні природні почуття. Головне те, як ми їх сприймаємо та виявляємо. Традиційно ми привчаємо дітей затискати свої гнів та агресію. І коли ці почуття виникають, дитина навчається їх ховати, відчуваючи сором, провину.

3.  Встановіть чіткі та незмінні межі поведінки. Переконайтеся, що ди­тина розуміє: ворожі, агресивні дії не припустимі ніколи.

4.  Пам'ятайте, що ваші дії для дитини — головний взірець для на­слідування. Ваша поведінка може бути для неї уроком того, як можна мати те, що хочеш, не вдаючись до нападів, тиску, погроз, бійок.

1. Допоможіть дитині поділитися своїми почуттями з кимось із дорос­лих. Дуже важливо, щоб це була людина, якій дитина довіряє (якщо дити­на не довіряє батькам, це може бути хтось із рідних, учителів, друзів ро­дини тощо). Якщо дитині буде з ким поговорити, її страхи та почуття са­мотності зменшаться.

Слід обов'язково вислухати дитину до кінця, не перебиваючи та не оцінюючи її. Необхідно дати їй можливість просто висловити те, що нако­пичилося в душі. Дуже важливо, щоб дитина зрозуміла, що розповідь про болісні почуття полегшує цей біль.

2.  Обговоріть з дитиною ситуацію, що склалася, її причини, можливі наслідки.

3. Іноді діти вважають себе винними в тому, що сталося між батьками. Допоможіть дитині зрозуміти: в тому, наприклад, що батьки сваряться, немає її провини.

4.  Якщо ви відчуваєте, що не в змозі допомогти дитині, зверніться до сімейного психолога.

По-справжньому допомогти дитині ви зможете лише тоді, коли допоможете собі.

Припинити домашнє насильство у своєму домі можна, навчив­шись поважати Іншу думку, Інші Індивідуальні особливості, Інший стиль поведінки.

Це тільки деякі поради. Спробуйте скористатися ними або знаходьте свої. Не впадайте в розпач, коли щось не виходитиме. З часом у вас буде виходити краще і краще. Все у ваших руках. Від вас залежить, чи зали­шиться все як було, чи зміниться на краще.